Саміт НАТО став перемогою Києва: Україну прирівняли до Грузії

Саміт НАТО став перемогою Києва: Україну прирівняли до Грузії

15.06.2021 0 By nnu

України не було на зустрічі лідерів НАТО в Брюсселі, але вона виявилася присутньою у рішенні саміту.

Та головною позитивною новиною був не цей факт, а те, що в формулюваннях цього документа, по суті, Україну прирівняли до Грузії. Це сталося уперше з 2008 року і саме по собі тягне на важливу проміжну перемогу, яка дає Києву шанс на подальше зближення з Альянсом – втім, не гарантує успіху.

Значно більше Альянс дискутував російське питання, і там також є на що звернути увагу.

Але чому ми вважаємо перемогою повторення фраз 2008 року? І чи досягли ми завдання максимуму, який стояв до цього саміту? (спойлер – ні, не досягли). Але детальніше відповіді на ці та інші запитання дивіться у відеоблозі та читайте у статті “Європейської правди”.
Що у документах?

Про наміри НАТО не запрошувати Україну до участі у саміті Альянсу було давно відомо. Хтось від початку називав це “зрадою” і покладав вину на Україну, інші відповідали, що це – питання формату зустрічі лідерів НАТО, на яку не запросили жодного партнера, а не лише Україну.

Втім, навіть представники влади погоджувалися, що сигнал – недобрий. “Ми не розуміємо, як можна було не запросити Україну, як можна не знайти формат участі України у цьогорічному саміті”, – заявляв міністр закордонних справ Дмитро Кулеба, очевидно, намагаючись підштовхуючи союзників до перегляду їхнього рішення.

І хоча переконати Альянс не вдалося (адже саміт відбувся без участи українських посадовців) але схоже, що важливість демонстративної підтримки України союзники добре зрозуміли. Саме тому у останній тиждень перед самітом до Зеленського особисто зателефонували генсек НАТО, та керівники “англосаксонського тріо” – президент США, прем’єри Британії та Канади.

Та значно важливішими за розмови стало підсумкове рішення саміту.

А точніше – те, як у ньому згадана Україна.

“Ми підтверджуємо рішення, ухвалене у 2008 році на Бухарестському саміті НАТО, про те, що Україна стане членом Альянсу. План дій щодо членства (ПДЧ) буде невіддільною частиною цього процесу”, – йдеться документі, оприлюдненому в понеділок надвечір.

Рух до членства в Альянсі, за задумкою Альянсу, має відбуватися через проведення реформ. “Річні національні програми залишаються механізмом, за допомогою якого Україна просуває реформи, що стосуються її прагнення до членства в НАТО. Україна повинна повною мірою використовувати всі інструменти, доступні в рамках Комісії Україна-НАТО”, – додає документ.

Це рішення викликало захоплення не лише Європейської правди та наших читачів (наша новина про нього лише за першу годину набрала понад тисячу репостів!). Так само не приховували радість як чинні, так і відставні посадовці, що працюють у тематиці НАТО, приміром, ексміністр оборони Андрій Загороднюк та віцепрем’єрка Ольга Стефанішина.

Ця реакція може викликати подив – мовляв, що ж проривного у тому, що Альянс просто підтвердив рішення “славнозвісного” Бухарестського саміту 2008 року?

Та насправді важливість є.

По-перше, через те, що таке підтвердження прозвучало вперше – на жодному саміті від 2008 року подібних заяв від Альянсу не звучало. По-друге – через те, що Україну нарешті почали розглядати на одному рівні з Грузією – так само як нас сприймали разом у 2008 році

І ми можемо пояснити, як та чому це змінювалося.

Україна – не Грузія?

Про Бухарестський саміт НАТО 2008 року зазвичай згадують як про сумну для України дату. Тоді українська влада сподівалася отримати План дій щодо членства (ПДЧ) в Альянсі, але це рішення не знайшло підтримки частини союзників; у тому числі проти нього виступили Франція та Німеччина.

Однак тоді за підсумками тривалих дискусій у Альянсі знайшли формулу, яка мала би стати для України “компенсатором” та переконати її у тому, що Альянс її не відкинув.

Це рішення складалося з двох елементів (запам’ятайте, це важливо, до другого ми ще повернемося!), перший з яких добре відомий, бо відтоді звучав багаторазово: це формула про те, що одного дня Україна стане членом Альянсу і цей процес включатиме ПДЧ. Словом, це була дослівно та сама формула, яка увійшла у рішення саміту 2021 року.

От тільки невдовзі – після перемоги Януковича на президентських виборах – Київ повідомив Брюссель, що відмовляється від такої перспективи. А оскільки силою до Альянсу нікого не тягнуть, у рішеннях самітів 2010 та 2012 років вже не було жодних згадок про членство можливе членство України.

А от Грузія – на відміну від нас – від цієї мети не відмовилася, а навпаки, після російської агресії 2008 року зробила її національною ідеєю та чимдуж прагнула зближення з Альянсом.

Так “зв’язка” наших країн у питанні зближення з НАТО розірвалася.

Але ще дивніше те, що у 2014 році, з поваленням режиму Януковича, вона не відновилася.

Рішення самітів 2014 та 2016 років не мали жодної згадки про рух України до членства, бо Київ на ній не наполягав.
Попри те, що загальна підтримка членства в НАТО була на рекордно високому рівні, Київ його у діалозі з Альянсом не педалював. Про причини цього можна лише здогадуватися; подейкують, керівництво держави вважало це питання таким, що розколює суспільство, а також не хотіло нервувати ті країни, які не воліли говорити на цю тему.

Як наслідок, у ці роки визнання Грузія та НАТО ставало дедалі амбітнішим, і вже у 2016 році Альянс повернувся до згадки про перспективу надання Тбілісі ПДЧ. А щодо України висловлювання лишалися сталими та скромними.

Київ змінив тактику у 2017 році.

Тоді президент Порошенко заявив, що Україна та НАТО починають діалог про ПДЧ. І хоча в НАТО невдовзі це спростували, Київ тоді твердо обрав рух до членства як свою стратегію. Далі цю норму затвердили у законодавстві, Порошенко навіть ініціював її внесення в Конституцію.
В НАТО не лишили це без уваги, тож у рішенні саміту-2018 Альянс нарешті – уперше від 2008 року – згадав про Бухарестську декларацію стосовно України. Але зробив це дуже коротко, побіжно; натомість щодо Грузії детально повторив норму про ПДЧ та додав компліменти щодо проведених нею реформ.
Грузія та Україна лишалися свідомо “розділеними” для Альянсу щонайменше до кінця 2020 року.
В цьому був зміст, адже грузини і справді просунулися далі за нас у питанні сумісності з вимогами Альянсу.

Торік в Брюсселі навіть всерйоз замислювалися над тим, щоби надати Грузії ПДЧ. Однак далі у Тбілісі розпочалася безпрецедентна політична криза, під час якої навіть топполітики почали визначати, що вона віддаляє країну від НАТО. А Україна – навпаки, почала активно вимагати подальшої інтеграції, і одночасно доводила здатність рухатися дорогою реформ (до прикладу, через реформу СБУ).

Так ми прийшли до стану 2021 року, коли в Альянсі визнали: Україну та Грузію знову можливо розглядати спільно.

Не ідеальне рішення

Пам’ятаєте, ми звертали увагу на те, що у рішенні Бухарестського саміту 2008 року щодо України та Грузії було дві складових?

Але зазвичай згадують лише про першу з них – щодо майбутнього членства в НАТО колись у майбутньому. Втім у Бухарестській декларації Альянсу була обіцянка про те, у грудні (тоді йшлося про грудень 2008 року) міністри закордонних справ повернуться до розгляду питання про ПДЧ. А у разі, якщо Київ та Тбілісі доведуть свою готовність та незмінну прихильність до його надання – то зможуть його отримати.

Однак у серпні того року розпочалася російсько-грузинська війна, яка змінила реальність.

Про “грудневе рішення” просто забули.

Але зараз, за даними “Європейської правди”, Україна активно просуває цю ідею. Друзі України (першу скрипку серед яких відігравала Польща!) просували про те, щоби вже на цьому саміті альянс знову дав Україні та Грузії таку обіцянку. І хоча переконати усіх союзників у цьому наразі не вдалося, джерела свідчать, що українські дипломати не планують зупинятися.

Зауважимо: те, що Альянс почав поєднувати в одному реченні слова “ПДЧ” та “Україна”, вже є зсувом реальності.

Тому є сподівання, що з часом держави-скептики почнуть ставитися до цього питання з меншою пересторогою і будуть готові до предметних консультацій.

Натомість Росія дедалі більше втрачає авторитет в Альянсі.
На жаль, не так швидко, як хотілося б – частина держав-членів і надалі бояться Путіна. Це не прийнято визнавати, в альянсі багато разів повторювали, що Росія “не має права вето щодо євроатлантичного вибору Києва” – однак часом складається враження, що це “неофіційне вето” наявне, і його підживлюють не тільки опасіння щодо неадекватних дій Путіна, але також повага до російських інтересів.

Нині останній компонент стрімко зникає.

“Відносини Альянсу з Росією перебувають на найнижчому рівні з часів завершення холодної війни через агресивні дії Росії, – оголосив у понеділок генсек НАТО Єнс Столтенберг (його заяви щодо РФ можете прослухати на каналі ЄвроПравди).

Саме тому Альянс також у своєму брюссельському рішенні також оголосив про незмінність потреби збільшувати обороноздатність і анонсував збільшення оборонних витрат союзників. У тому числі щоби протистояти агресивній Росії.

І хоча в НАТО при цьому продовжують заперечувати, що йдеться про гонку озброєнь – це дедалі більше її нагадує.

Втім, і це треба наголосити, про міжнародну ізоляцію Росії не йдеться. Навпаки – посилюючи свій захист від РФ, у Альянсі продовжують закликати її до діалогу і навіть пропонують відновити роботу Ради Росія-НАТО. Але є і добра новина: цього діалогу не хоче Кремль. Там вже відкинули пропозицію НАТО щодо засідання спільної Ради, свідчать двоє джерел ЄП.

Все це створює для України можливість для ривка у відносинах. При цьому головна умова успіху – в руках самої України. У НАТО продовжують повторювати, що умовою подальшого зближення є реформування України.

Тож від успіху ключових для НАТО реформ (як-то реформа СБУ) залежатиме віра Альянсу в те, чи є щирими наміри Києва щодо подальшого руху до Альянсу.

Європейська правда